22 травня - День перепоховання Тараса Шевченка. Цього року виповнюється 163–тя річниця цієї непересічної події. Це дата особлива, адже цього дня після довгих поневірянь Кобзар таки повернувся в рідну Україну, здійснилась його давня мрія - навіки спочити “…серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі і Дніпро, і кручі було видно…”. Під час останньої поїздки на Батьківщину у 1859 р. він облюбував собі місце біля дніпрових гір і навіть створив проєкт майбутньої хати.

Відомо, що помер Шевченко 47-річним у Петербурзі 10 березня 1861 р. Поховали поета за дзвіницею цвинтарної церкви Смоленського кладовища. Тарас Григорович ніби передбачив місце свого останнього спочинку, адже створивши в столиці імперії 1200 живописних робіт, лише одну з них присвятив Петербургу “Куток Смоленського кладовища у Петербурзі”.

На похороні, у прощальному слові, П. Куліш пообіцяв виконати останню волю небіжчика: “Будеш лежати, Тарасе, на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його ім’я зі своїм навіки поєднав.”

58 днів прах поета перебував у Петербурзі. Але друзі Тараса Шевченка вважали своїм обов’язком перепоховати його в Україні. Все, що було потрібно для останньої подорожі Кобзаря на Батьківщину, залагодив його товариш М. Лазаревський. Разом із Г. Честяхівським вони виявили бажання супроводжувати прах поета в Україну.

З Миколаївського вокзалу домовину повезли до Москви. Звідти шлях пролягав через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми до Києва. У всіх містах, де зупинялась траурна процесія, були влаштовані урочисті панахиди, з промовами та покладанням вінків та квітів.

3-го травня домовина уже була в Україні, а 6-го травня її доставили до Броварів. Домовину зустрічали М. Лисенко, П. Житецький, М. Старицький, М. Драгоманов, багато студентів київських навчальних закладів. З дозволу митрополита та генерал-губернатора домовину з тілом поета поставили у церкві Різдва Христового на Подолі.

7-го травня траурна процесія рушила до Ланцюгового мосту на Дніпрі, де вже чекав пароплав «Кременчук». 8-го травня пароплав вирушив до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському Соборі. Після звершеної панахиди священник звернувся до зібрання з прощальним словом, назвавши спочилого справжнім щирим батьком всього українського люду, першим, хто вступився за рідне слово. Потім труну винесли з церкви, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд – хлопці й чоловіки, дівчата вистеляли останню дорогу Кобзаря квітами. Прах віднесли на Чернечу гору – за 14 км від Собору, де було обрано місце останнього спочинку Тараса. Могилу було викопано студентами Київського університету, родичами покійного та деякими селянами, що знали поета за життя і шанували його пам’ять. Над могилою було насипано великий земляний курган. Згодом на могилі встановили дубовий хрест. У 1884 р. його замінили на чавунний. Недалеко збудували хату наглядача біля якої влаштували Тарасову світлицю – прообраз майбутнього музею. У 1897 р. В. Гнилосиров започаткував книгу для відвідувачів. Тисячі видатних особистостей та шанувальників Поета залишили відгуки у літописі Тарасової гори.

У 1923 р. хрест на могилі був замінений погруддям Т. Шевченка. 1929 р. за проэктом архітектора В. Кричевського було збудоване приміщення музею, а 1939 р. на могилі встановлено пам’ятник роботи скульптора М. Манізер. Могила Т. Шевченка у Каневі стала істинним символом українства та місцем паломництва, де кожен надихається словом, мудрістю і мужністю Тараса.

Полтава теж не залишилась осторонь цієї знакової події. 6 травня 1861 р., у день, коли труна з тілом Т. Шевченка прибула до Києва, члени Полтавської громади встановили «живий пам’ятник» Тарасові, посадивши дуб у приватному саду І. Гуссона. Серед учасників цієї акції пам’яті був начальник поштово-телеграфної контори інженер В. Лобода, викладачі Полтавського кадетського корпусу О. Стронін, В. Щелкан, Д Пильчиков, письменник О. Кониський, громадська діячка Є. Милорадович. Пізніше дуб був огороджений з встановленням меморіальної дошки, на якій перефразовані слова Т. Шевченка: “Твоя дума, твоя пісня не вмре, не загине”. Це був перший у світі живий пам’ятник Великому Кобзареві.

Відтоді день вічного спочинку Т. Шевченка у рідній Україні став неофіційним національним святом, яке щорічно відзначається не лише у Києві та Каневі, а і в багатьох містах та селах України.