До 145-річчя з дня народження лідера українського державотворення.

Він відомий перш за все як військово-політичний діяч: Головний Отаман військ і флоту Української Народної Республіки та Голова Директорії. Втім не менш вагомим є його культурний бекґраунд: до того як очолити військо і державу Симон Петлюра був відомим театральним і літературним критиком, сам грав на сцені та любив співати, навіть диригував. Cтавився до української культури як до мети і засобу розбудови незалежної України.
«Залюблений у мистецтво головнокомандувач», як називав його оглядач одного з європейських видань, ще змалку мав нахил до мистецтва, театру та письменництва. Любив читати та переказувати прочитане іншим. Грав на скрипці та любив театр, частенько виступав на сцені. Мав гарний голос і любив співати.

Через любов до музики та співи його навіть вигнали з семінарії. Сталося це 1901 року, коли в Полтаву прибув Микола Лисенко, якого у російський колах називали «сепаратистом». Петлюра, диригент семінарського хору, вирішив запросити улюбленого композитора послухати як хлопці під його орудою виконують заборонену кантату Лисенка «Б’ють пороги» на слова Тараса Шевченка. На несанкціонований концерт увірвався ректор семінарії: Лисенка звинуватили в «мазепінской інтрігє», а Петлюру – відрахували з останнього курсу навчання…

1902-го року на сторінках львівського «Літературно-наукового вісника», який редагував його улюблений письменник Іван Франко, з’явились перші публікації Симона Петлюри. Писав він здебільшого на культурну тематику: про стан освіти на Полтавщині, відкриття археологічного музею у Катеринославі, розкопки Запорозької Січі, гастролі українського театру на Кубані, вихід з друку україномовної Біблії у Лондоні. Писав з Кубані, де переховувався від переслідувань жандармерії. Займався там підпільною революційною роботою, вивчав в архівах історію українського козацтва. А ще заочно познайомився зі своїм майбутнім музичним амбасадором – диригентом Олександром Кошицем, який збирав у кубанських станицях український пісенний фольклор.

Наприкінці 1905 року, після проголошеної царським маніфестом політичної амністії, Симон Петлюра переїхав до Києва. Занурився у суспільно-політичну працю, став відомим журналістом і мистецьким критиком. Окрім політичної публіцистики писав рецензії, відгуки на українські й зарубіжні книжки, музичні огляди, ювілейні присвяти видатним діячам культури, провадив хроніку та аналітику культурного життя України та світу. Бо, як казав про нього партійний колега Микола Порш, «кохався у всьому гарному та естетичному». Якийсь час працював завлітом у театрі Миколи Садовського, де часто виступав перед глядачами з лекціями про українську драматургію. Тішився постановкам на українській сцені опер Лисенка, втім переймався, щоб на українські сцени увійшов світовий репертуар, а українське мистецтво презентували за кордоном. Вже тоді Петлюрі йшлося про культурну дипломатію.

Восени 1908 року вже відомий український журналіст та редактор Симон Петлюра переїхав до росії. У серці ворожої імперії взявся за справу, яку замислив ще в студентські роки, – розкрити очі росіянам на Україну й українську культуру. Займався цим упродовж 1912 – 1916 років на посаді редактора одного з найавторитетніших на той час українських журналів «Украинская жизнь»: замовляв найкращим українським авторам статті на українську тематику та й сам написав багато культурологічної публіцистики.. Хоча від початку своєї редакторської роботи сумнівався у можливості достукатися до російського суспільства.

Року 1917 Симон Петлюра повернувся до Києва й очолив українське військо. Як Генеральний секретар військових справ УНР він не забув про культуру. Пропагував серед українських вояків культуру читання, закликав українські видавництва «озброювати армію національною літературою», дав доручення створювати при військових частинах бібліотеки: «Розумна, написана зрозумілою мовою книжка зробить велике культурно-просвітнє діло серед наших земляків на фронті, встановить духовний зв’язок їх з нами».

При Скоропадському Петлюра пішов в опозицію. Планував створити масштабну всеукраїнську газету для протидії напливу російських журналістів в Україні. Зрештою очолив Всеукраїнський союз земств (об’єднання регіональних органів місцевого самоврядування із центром в Києві). На цій посаді розгорнув масштабну культурну програму: у кожному українському повіті планував заснувати зразкову школу імені котрогось із видатних діячів української культури, розробляв ідею всеукраїнського реєстру маєтків історико-культурного значення, планував брукування великих українських історичних доріг. Один з найяскравіших спецпроєктів Земства під його головуванням – упорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій Горі. Утім плани не втілилися. У липні 1918 року Петлюру за підозрою у підготовці антигетьманського повстання відправили до Лук’янівської в’язниці. Він і тут береться за культурну працю: впорядковує літературну збірку «Незабутні» та займається перекладами.

У листопаді 1918 року, після успішного вигнання гетьманців з Києва і визволення земця Петлюри з в’язниці розпочався найвищий етап його політичної діяльності. У січні 1919 року, заради перемоги демократії Симон Петлюра ініціював свій наймасштабніший культурний проєкт – відрядив до Парижа Українську Республіканську Капелу. Аби піснею здобути Україні міжнародне визнання і військову допомогу у війні з росією, а також протидіяти брехні російської пропаганди, що заявляла, як і сьогодні: українського народу не існує… За два з половиною роки гастролей дали понад 200 концертів у найпрестижніших концертних залах Європи. Гітом гастролей став «Щедрик» Миколи Леонтовича. «Коли вас будуть інтерв’ювати, – інструктував Кошиця за півроку до прем’єри «Щедрика» в Карнегі-гол – незамітно говоріть: українська музика – пісня незалежна – своя – непохожа – своєрідна – є частиною незалежної України».

Та cвітова демократія тоді підтримала росію: «Щедрик» залишився на еміграції у США, Симон Петлюра – назавжди у Парижі, хоча похованим «залюблений у мистецтво головнокомандувач» хотів бути на Чернечій Горі… Цей допис за матеріалами мережі Інтернет підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ. 22 травня минає 145 років від дня народження Симона Петлюри, одного з провідних діячів українських визвольних змагань початку ХХ століття.

Знаймо, бо ми того варті!