Вхід у вигляді веж зі шпилями, шестикутні вікна та цегляний орнамент на фасаді, що нагадує традиційну українську вишивку. Всередині – простір, поділений на функціональні зони розсувними перегородками. Такі школи, зведені у стилі українського архітектурного модерну в селах Лохвицького земства на Полтавщині за проєктом Опанаса Сластьона, стали архітектурним ноу-хау початку ХХ століття. Нині з 80 будівель вціліли близько півсотні пам’яток, однак і вони перебувають під загрозою зникнення…

Опанас Георгійович Сластьон народився у Бердянську 14 січня 1855 року. Сім'я не мала великого достатку, але й не знала потреби: для дому та садиби в одну десятину все робили самі. Мати ткала, а батько, іконописець, був відомий ще й як добрий різьбяр по дереву – тим і жили...

Змалку  Панас пробував свої сили у живописі, копіюючи ікони поруч із батьком, згодом навчався образотворчому мистецтву в школі «Товариства заохочування мистецтв» у художника Івана Крамського, потім – у Петербурзькій академії мистецтв у професора Павла Чистякова. Студентом Сластьон брав участь у виставках, мав відзнаки і нагороди. В академії спілкувався з людьми, які пам’ятали Тараса Шевченка, а також відвідував майстерню, де той працював. Ще до вступу до академії заповітною мрією Сластьона було ілюструвати поему Шевченка «Гайдамаки». Над ескізами почав працювати одразу з першого курсу і настільки захопився цією роботою, що взяв академічну відпустку та майже два роки провів у місцях описаних у поемі. З дворічної поїздки, окрім замальовок місцевості та персонажів, привіз багато оповідей про життя та побут часів гайдамаччини, а ще «два вози добра» – старовинний український та запорізький одяг, зброю та предмети побуту запорожців. На час завершення навчання в академії, а це був 1882 рік, були повністю готові й 49 малюнків, ще кілька років знадобилось на отримання дозволу на окреме видання, що стало першою й єдиною в історії мистецтва настільки вдумливою, повною драматизму інтерпретацією шевченкового твору.

У 1900 році Опанас Сластьон переїздить до Миргорода на Полтавщині, де працює вчителем малювання у художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя. Серед робіт художника у фондах Миргородського та Харківського художніх музеїв є чимало замальовок краєвидів Полтавщини, хат, комор, дерев’яних церков, декоративних елементів, ужиткових предметів, традиційного українського одягу. Етнографічні розвідки Опанас Георгійович проводив із другом, також художником, етнографом Порфирієм Мартиновичем. У цих мандрівках Сластьон почав замальовувати портрети кобзарів, що потім стало окремим графічним циклом. Під кожним портретом митець, як правило, ставив дату, ім’я, по батькові та прізвище співця і назви дум, які той виконував. Саме у цьому полягає велика заслуга Сластьона, адже він першим в історії етнографії почав збирати біографічні дані співців, створював їхні портрети, записував думи. І в жодному з портретів, написаних в один час, немає шаблонних повторів. Кожен кобзар зображений із притаманними лише йому рисами, в характерній лише для нього позі. Зарисовуючи кобзарів у національному вбранні, записуючи думи, Сластьон добре розумів, що без мелодії не можна передати повністю відчуття величі й краси пісні. Тому, щоб зберегти зразки пісень і старовинних дум для нащадків, необхідно було записати їх на фонограф. І Сластьон першим в Україні почав це робити.

Досліджуючи українську старовину, захопився народною архітектурою: спочатку створював ескізи до приватних будівель, а згодом став теоретиком нового українського архітектурного стилю. У публікаціях 1903 року відстоював необхідність втілення народних архітектурних форм і принципів у представницьких об’єктах, які замовляло земство. Насамперед йшлося про будинок Полтавського губернського земства. Тоді у конкурсі перемогу здобув проєкт Василя Кричевського, який втілив ідеї, пропаговані Сластьоном, у своєму оригінальному баченні. Після тріумфу Кричевського, Сластьон і сам взявся за архітектурну практику. Втілив кілька проєктів у співавторстві зі земськими інженерами й техніками, які могли «легалізовувати» ідеї художника та розробляти планувальні й конструктивні рішення. Найбільш значущою роботою стала серія проєктів для шкіл Лохвицького земства. Ідея полягала у масовому будівництві недорогих, якісних та адаптивних об’єктів, які можна було б втілити місцевими виробничими потужностями. Сластьон розробляв зовнішній вигляд цих будівель в стилі українського архітектурного модерну.

У період Української революції 1917-1921 років Опанаса Сластьона обрали очільником комісії по зібранню культурних і мистецьких цінностей Полтавщини. Згодом він заснував художньо-промисловий музей. Останнім значним архітектурним проєктом Опанаса Сластьона став комплекс будівель Миргородського курорту, а саме водолікарні, грязелікарні і їдальні-клубу, які звели у 1918-1920 роках (на жаль, до середини 1980-х весь ансамбль знесли). У 1927 році Опанас Георгійович створив капелу миргородських бандуристів. За рік після того Сластьон вийшов на пенсію, проте спокій та відпочинок – це не про нього, тож митець і надалі професійно займався малюванням, створював ілюстрації до творів Тараса Шевченка, писав свої мемуари. В гостях у нього часто бували Панас Саксаганський, Павло Тичина, Петро Панч, Натан Рибак, Дмитро Косарик-Коваленко й інші провідні діячі української культури.

Наприкінці життя Опанасові Сластьону довелося стати очевидцем сумних і трагічних подій – насильницької колективізації українського селянства та страшних подій голодомору 1932-1933 років. Помер він 24 вересня 1933 року на 79-му році життя у Миргороді, де і був похований на Троїцькому кладовищі.

Цей допис за матеріалами мережі Інтернет підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.

Знаймо, бо ми того варті!