Незадовго до своєї смерті він писав до Президії Спілки письменників УРСР: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені...». Відповіді Олександр Довженко так і не отримав. Заповідав поховати себе у Києві, та поховали його на Ново-Дівичому московському цвинтарі. На могильному камені написали ім’я, прізвище і фразу «Умер в воскресенье» – «Помер у неділю». Російською мовою фраза звучить багатозначно: «воскресеньє» має ще й значення «воскресіння», то ж вдаючись до філологічного штукарства, читаємо: «Помер у воскресіння». Воскресіння й справді судилося Довженкові. Воскресіння у пам'яті людській, як найвищий вияв повернення в ті сфери життя, які не знають смерті…

130-та річниця від дня народження класика світового кіно – слушна нагода пригадати славетного українця. Цей допис за матеріалами мережі Інтернет підготували бібліотекари бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.
Щастя Олександра Довженка та всього українського відродження 20-х років було в тому, що його фільм «Земля» глядачі могли розуміти без перекладу в Парижі, Лондоні та Нью-Йорку, в Токіо, Делі та Римі. Нещастя Олександра Довженка та українського відродження було в тому, що вони були українські. Зроблений Довженком в Україні у 1930 році фільм «Земля» того ж року йшов на екранах Нью-Йорка і був оцінений, як геніальний твір кіномистецтва, але в підневільній Україні дістав ярлик «буржуазно-націоналістичної контрабанди». Довженко опинився перед загрозою розстрілу чи концтабору. «Мене заарештують і з’їдять», – казав тоді він у розмові в колі родини славетного мистця Василя Кричевського. А в своїй «Автобіографії» згодом згадував, як він пережив погром: «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фельєтоном Дем’яна Бєдного газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Спочатку я хотів був умерти»… Він знав, що настав кінець його творчому генію, що він уже ніколи-ніколи не матиме змоги зробити іншого геніального кінотвору. Він бачив, як українське відродження стає розстріляним…

Радянська влада не розстріляла і не згноїла у таборах українського кінорежисера. Однак доля, яку йому приготували, була не менш трагічною. Сталін побачив, що німі фільми Довженка, його «Земля», вже промовили до цілого світу і що тепер фізично нищити митця невигідно. Тоді-то в кремлі вирішили відняти в України творця її відродження і присвоїти собі його українське світове ім’я і славу, вирішили вбити не Довженка, а його геній… Він ще знімав кіно, але робив це під невсипущим контролем вождя народів, який читав сценарій, дивився матеріал, забраковував спочатку одного виконавця головної ролі, потім другого… По-розбійницькому вкрали його єство, представляючи на Заході, як росіянина. Навіть його прозові твори, в тому числі і «Зачаровану Десну», подавали, як не переклад з української, а як оригінальний твір російської літератури.

Він все своє життя був під наглядом спецслужб. На щастя, біля Довженка, звичайно, були справжні українці, які любили Батьківщину, дивилися на Довженка, як на той осередок, де можна почерпнути сили, волі, любові до своєї Батьківщини… Любові до своєї стражденної України. «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів… А напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити, що робити, і як, і що думати, щоб краще жилося по війні по закону божеському і людському», – писав Довженко у своєму шоденнику на початку листопада 1943 року, задовго до того, як стало «по війні»... А «по війні» його найбільше вразила руїна, в одному із записів він згадував всі українські жертви, починаючи з революції: «Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі... Мій час – край загибелі мого народу... Його сили підуть на обробіток землі, яку він прокляне, як недолю свою, чи не прокляне, а плазуватиме по ній, як раб... Що робиться в його культурі? Скільки знищено, розігнано, якими людьми обсаджені заклади, де творяться культурні кадри? Скільки провінціалізму і тупої самозакоханости асиміляторів і русифікаторів!»

Він залишався невиправним романтиком і пробував втекти від суворої соцреалістичної дійсності: «Що ж, як не кіно, принесе нас видимо в інші світи на інші планети? Що розширить наш духовний світ? Наші пізнання до розмірів дійсно фантастичних? Кінематографія! Які простори розкриваються для творчості перед сучасним письменником кіно! Скільки великих відкриттів згорнено у цій вражаючій діяльності!».

Коли помер Олександр Довженко, можна було спостерігати дивний контраст. За кордоном, ба навіть у москві, його пам’ять вшанували більше, ніж в Україні. Світова, загальна і фахова, преса помістила тоді про Довженка статті, ілюстровані кадрами з його фільмів. Було влаштовано масові перегляди його фільмів. У книжках з історії кіно цілі розділи були присвячені Довженку. Через два роки після його смерті в Брюсселі на міжнародній виставці спеціальне журі знавців кіно включило Довженка в перший десяток найбільших митців в історії кіно… Шанували і шанують Довженка у широкому світі не за сталінські фільми, а за його перші три великі українські фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля».
Знаймо, бо ми того варті!