«Легенда дисидентського руху», «паніматка», «козацька матір», «невмируща баба» і «зубний біль» КДБ… Її життя було сповнене трагедій – більшовики вбили брата й батька, згодом відправили на заслання чоловіка, кинули за ґрати сестру й сина, та й сама вона не один рік життя провела за ґратами й у засланні. Та вона боролася – боролася за рідних, за себе, боролася за несправедливо ув’язнених радянською системою. Боролася, поки жила, а жила довго – 85 років… Палко обстоювала українську ідею. Вільна Україна – такою була її мрія, мрія, якою марила все життя, заради якої терпіла всі тортури. До омріяної незалежності вона не дожила зовсім трішки, буквально півроку… Про одну з найвизначніших діячок українського національно-визвольного руху 60-80-х років минулого століття – у дописі бібліотекарів бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

Оксана Мешко народилася 30 січня 1905 року на Полтавщині, в містечку Старі Санжари. На її дитинство випали Перша світова війна, Українська революція і встановлення більшовицького режиму в Україні. У багатодітній хліборобській родині панував нескорений козацький дух. На жаль, саме таких, сміливих і волелюбних, особливо люто ненавиділи совєти: доля Оксани та її родини є показовим прикладом нищення українства окупаційною російською владою… 17-річний брат – активіст «Просвіти», боєць повстанського загону – загинув. Батька-садовода розстріляли за невиконання продподатку. Сестри, брат і мати розбрелися по світу…. Оксані вистачило впертості стати студенткою хімічного факультету Інституту народної освіти в Дніпропетровську і навіть закінчити його, попри декілька виключень за «соцпоходження». Щоразу дівчина домагалася поновлення й училася далі, не маючи ані гуртожитку, ані стипендії, самотужки готувалася до іспитів і складала їх ледве не екстерном… Вийшла заміж. Чоловік Федір – інститутський викладач, колишній член Української комуністичної партії, двічі арештант. Але йому пощастило з Оксаною, бо її заповзятості вистачило дійти навіть до генерального прокурора – справу чоловіка повернули на дорозслідування, а через 9 місяців взагалі випустили з-за ґрат. Але випробування продовжилися: Федора ніде не брали на роботу, тож він виїхав на Урал – як ниточка за голочкою туди ж перебралася з дітьми й Оксана. І там під час бомбардування втратила старшого сина… За рік після повернення з фронту пораненого чоловіка сім’я оселилася в Києві. Війна закінчилася, здавалося, життя налагодиться. Але не закінчилися репресії. На Оксану чекало нове випробування: арешт сестри Віри, чий син загинув у рядах Української повстанської армії. Оксана пішла добиватися її звільнення, та цього разу все закінчилося тим, що обом сестрам висунули звинувачення в намірі вчинити замах на самого Хрущова... 21 доба без сну з допитами… Через 7 місяців сестер заочно засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Перед етапом Оксана голодувала, щоб востаннє побачитися з 15-річним сином і матір’ю… Працювала в «сільгоспзоні» на Ухті, била камінь під Іркутськом, була будівельником. Почала вже зневірюватись, але доля послала арештантку із Закарпаття, яка навчила: життя – дароване Богом, час несе зміни, найважливіше ж – відповідальність перед своїм народом… У 1948 році влада почала створювати особливі табори для утримання політв’язнів – там серед своїх Оксана ожила. Через вісім років її комісували як хвору, випустили на заслання і через 2 роки вона змогла отримати паспорт й повернутися в Україну. І вже здавалося: досить випробувань на долю Оксани, бо вручили ж реабілітаційне посвідчення… Потрібно було налагоджувати взаємини з сином, для якого почалася своя боротьба з системою: після виступу на похороні Алли Горської 1970 року його звільнили з роботи, але Олесь Сергієнко продовжував брати участь в акціях проти переслідувань діячів української культури. 1972 року його засудили на 7 років ув’язнення та 3 роки заслання. Оксана знову стала тією, що протистоїть системі і бореться за найріднішого...

Коли Микола Руденко поділився з нею ідеєю створення Української Гельсінської групи, вона беззастережно сказала: «Оце я вам буду друга»… Хоча вже тоді вона знала, чим це загрожує: «Але я не боюся, що буду заарештована. Бо мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу більше так жити». Була найстаршою, то її й стали називати «паніматкою» або «козацькою матір’ю». Після арештів первинного складу групи 72-річна жінка продовжувала керувати УГГ аж до свого арешту 13 жовтня 1980 року. 76-літню «особливо небезпечну злочинницю» після трьох місяців утримання в психлікарні етапували через усю імперію до місця заслання – містечка Аян на березі Охотського моря – аж 108 діб. Чого коштував той етап старій, хворій жінці, важко уявити. То дійсно була мученицька дорога між смертю і життям… Повністю відбувши термін, Оксана Мешко повернулася в Україну. А 1988 року на запрошення української діаспори Австралії виступила в парламенті країни, чим посприяла звільненню з таборів інших політв’язнів. Згодом Оксану Мешко запросили до Америки на з’їзд Світового Конґресу Українців. Цікаво, що запросив її Юрій Лоґуш, син сестри Катерини. Радянська влада сподівалася, що Оксана Яківна не повернеться, але – повернулася. У червні 1990 року 85-літня жінка стала ініціаторкою поновлення діяльності громадської правозахисної організації і створила Український комітет «Гельсинкі-90». а восени долучилася до Революції на граніті, брала участь у студентському голодуванні.

2 січня 1991 року її, здавалося, невтомне серце перестало битися. Зробивши, втім, свою святу справу – за півроку імперія зла впала й була проголошена незалежність України.
Знаймо, бо ми того варті!