Мова – це не просто сукупність слів, що зберігаються в словниках, і не довільний набір значень. Мова – це спосіб мислення й відображення дійсності, це картина світу, яку почали малювати наші далекі пращури й продовжать довершувати наші далекі нащадки. Ми теж беремо безпосередню участь у її творенні, постійно доповнюючи та вдосконалюючи тло й сюжет. Сьогодні, 21 лютого, в світі відзначають Міжнародний день рідної мови, мета якого – підтримувати мовне і культурне різноманіття. Така потреба стає дедалі гострішою, адже з 6,5 тисяч мов, які офіційно зафіксовані лінгвістами, половина може зникнути до кінця цього століття. За оцінкою Національного географічного товариства США, кожні два тижня у світі вмирає одна мова. Лише в Європі під загрозою перебувають 30 мов, 13 із яких – на межі зникнення, а найбільш уражені регіони з найбільшим мовним розмаїттям – Нова Гвінея, Кавказ і Сибір. Яка ж доля чекає в майбутньому мови, які існують на нашій планеті? Чи не сприяють їхньому зникненню глобалізаційні процеси? На це питання немає однозначної відповіді…
Як відомо, День рідної мови був запроваджений ЮНЕСКО 1999 року на спомин про учасників студентської демонстрації події на захист бенгальської мови, розстріляних владою у Бангладеш 21 лютого 1952 року. А нам цей день також нагадує про утиски, що їх зазнала українська мова впродовж останніх чотирьох сторічь. Циркуляри, укази, закони, анафеми – історія лінгвоциду складається з понад сотні пунктів, висвітленню яких присвячено томи наукових праць…
Цей допис до Дня рідної мови підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ.

Далекого 1992 року поет Іван Малкович заснував перше приватне видавництво незалежної України «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Ідея створити видавництво не була бізнесовою – він хотів видати свою українську абетку, якої у 90-ті роки просто не було: «Вона повинна була починатися не з «акули», не з «автобуса» чи «акваріума» – я хотів почати з «ангела».
Від а – до я.
Від ангела до янгола.
Один – на початку,
Другий – в кінці.
стоять як вартові, як воїни.
Абетку нашу охороняють.
Погнуті щити, пошарпані крила,
Сажа на обличчі –
Ангел і янгол.
Жоден лапоть не пройде.
2017 року поет отримав національну премію імені Тараса Шевченка в номінації «Література» за книгу поезій «Подорожник з новими віршами». Тоді запальна промова Івана Малковича про Шевченка і мовну політику України вразила багатьох своїми смислами та сміливістю: «Мова – найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб, і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса: «Нація повинна боронити свою мову більше ніж свою територію – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка. Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства, се кайдани на душу. Втратити національну мову – се смерть, се значить, що ярмо вже в’їлося глибоко»... Тут, між цим небом і цією землею, народилися такі слова, як жито, Дніпро, човенце, мрія, і тисячі інших прекрасних слів. І тут все наладиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди, коли ми перебуватимемо в океані рідної мови. Адже сказано: на початку було Слово, яке, як відомо, формує свідомість. І з цим словом ми неодмінно повернемося до самих себе і нарешті повнокровно з’явимося на культурній карті світу…».

Мова – це живий і сповнений неймовірних секретів організм, це історія й сучасність, це життя. А головне в ній те, що вона – наша. Своя. Рідна… Наша мовна картина демонструє те, яким ми бачимо світ. А бачимо ми його українською. Бачимо українською, чуємо українською, говоримо українською, пишемо українською, читаємо українською. Живемо українською! Перемагаємо українською!