Вона не хотіла, щоб про неї розповідали інші – воліла говорити про себе сама. Якщо спробувати охарактеризувати її життя та творчість одним словом, найкраще пасуватиме «невідповідність», адже вона зі своїм лагідно-меланхолійним, контроверсійним поглядом на час і світ завжди залишалася поза всіма можливими кордонами та контекстами… Кіра Муратова знімала кіно в першу чергу для себе, як особистий маніфест своєї ж невідповідності: «Моя мрія взагалі зникнути, щоб залишились лише фільми. Мені не подобається, щоб мене відкривали як консервну банку і дивилися, що в мене там всередині. А нехай буде загадка! Ось була така, зникла, а фільми ось є, декому подобаються, а взагалі більшості і ні». Цей допис до ювілею кінорежисерки та сценаристки підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

Кіра Муратова народилася 5 листопада 1934 року в румунському місті Сороки, Бессарабія. Коли її батько, секретар підпільного обкому компартії Румунії, гине під час війни в складі партизанського загону, мати разом з Кірою переїздить до Бухареста... «Після війни мені було 12 років. Мама працювала в міністерстві культури, у них навіть було приміщення, де дивилися іноземні фільми та приймали рішення: купувати чи не купувати. Якось мама дала мені пропуск, з яким я могла пройти в будь-який кінотеатр міста Бухареста, і я часто там бувала після школи», – згадувала Кіра Муратова в одному з інтерв’ю... 

З 1961 році починає працювати на Одеській кіностудії. Наскрізь просякнуті ідеологією перші фільми, створені спільно з чоловіком-режисером здатні зацікавити хіба що тим, як ходульний, картонний сценарій завдяки самобутньому візуальному режисерському стилю стає хоча б відносно живим та справжнім.

Її перші самостійні картини – «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи» – одразу ж зіштовхнулися з гострою радянською критикою. Фільм «Короткі зустрічі» мав би стати «правильною» історією з життя геолога та працівниці районної ради, а вийшла якась некваплива, натхненна французькою новою хвилею мелодрама, яка стала для Муратової ще й першим і єдиним досвідом акторської гри... Історія «Довгих проводів» трагічніша: режисерка відмовилася вносити правки на вимогу керівництва Одеської кіностудії, то ж фільм було покладено на полицю на довгих 16 років, а підсумком конфлікту стало звільнення директора Одеської кіностудії і голови Держкіно України. Взагалі всі її стрічки радянського періоду, на думку влади, були «недостатньо комуністичними» – режисерка несла свою філософію, забуваючи про необхідність вкладати в кіно, як у «найважливіше з мистецтв», ще й ідеологічні погляди. При цьому, здається, вона не надто боялася засудження влади, ніби завчасно знала, що її фільми опиняться на полиці – і не через їхню «антирадянськість», а радше через «радянськість».

1990-ті принесли Кірі Муратовій більше свободи. Її фільми стали ще дивакуватішими для пересічного глядача й, на думку критиків, ще більш песимістичними – та все ж вони знаходили свою аудиторію. Так сталося з найвідомішим її фільмом «Астенічний синдром». Це чи не єдина стрічка Муратової, у якій герої не існують окремо від свого часу, а вписуються в його контекст – а саме в роки перебудови. До речі, це єдина картина, заборонена радянською цензурою в часи перебудови. Життя сірих людей, що переживають сірі часи й маленькі особисті трагедії, показані на тлі пострадянщини у в’язкому тригодинному фільмі.

Усі її наступні роботи, зняті вже за незалежної України на Одеській кіностудії та в самій Одесі, легко можна вписати в якийсь інший історичний контекст і час. Режисерка продовжує викидати з фільмів нецікаву їй частину побуту чи політики. Вона оповідає про внутрішній світ людей, відмежовуючи його від зовнішнього… Протягом нульових Кіра Муратова зняла кілька стрічок, прем’єри яких відбулися на гучних європейських фестивалях, від Венеції до Роттердама. Останній її фільм – «Вічне повернення» (2012) – на Римському кінофестивалі назвали «гіпнотичною вирвою». Він став своєрідним метафільмом, майстерним кіно про кіно, в якому, здається, Кіра Муратова максимально точно відрефлексувала весь свій життєвий та творчий досвід. Після його прем’єрного показу Кіра Георгіївна оголосила, що завершує кінокар’єру.

У її фільмографії – 21 фільм, а серед нагород – «Золотий леопард» на МКФ у Локарно за «Довгі проводи», спеціальний приз журі «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю за «Астенічний синдром», а також – Національна премія України імені Тараса Шевченка, Державна премія імені Олександра Довженка за вагомий внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва та «Золотий Скіфський олень» за внесок у світове кіномистецтво. Вона називала себе «румунським режисером з радянським паспортом», але в Радянському Союзі її фільми нерідко забороняли. Її стрічки ставали сенсаціями на міжнародних фестивалях, але так і не стали масовим кіно. Її фільми неможливо ні з чим сплутати, але водночас, їх непросто визначити.
Знаймо, бо ми того варті!