«Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю», – ці слова стали життєвим кредо вченого, винахідника, педагога, перекладача та громадського діяча Івана Пулюя. Автор понад 50 наукових і науково-популярних праць з фізики й електротехніки українською, німецькою та англійською мовами, без сумніву, він належить до когорти вчених, що творили науку та світ XIX–XX століть…

Іван Павлович Пулюй народився 2 лютого 1845 року в містечку Гримайлів Галицького округу Королівства Галичини та Володимирії Австрійської імперії. Батьки мріяли, що син стане священиком, та його вабила наука. Цей допис за матеріалами мережі Інтернет підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.

Професор Віденського університету, ректор Празької політехніки, перший декан першого в Європі електротехнічного факультету. Він збудував першу в Австро-Угорській імперії електростанцію, винайшов апарат для визначення механічних еквівалентів тепла, телетермометр, телефонну станцію із захистом проти сильного струму, ламповий «вентиль», вакуумну лампу для катодних променів, лампу денного світла («неонову») та безпечну шахтарську. А його освітлювальна із розжареними нитками лампа краща за Едісонові... Найпоширеніший міф про Івана Пулюя – буцімто це він, а не Рентґен, насправді відкрив невидимі промені, відомі тепер як рентгенівські або Х-промені. У середині 1890-х років Пулюй працює над дослідженнями X-променів. Він створив лампу, яка давала можливість побачити невидимі для людського ока промені. Це було феноменальне досягнення… За місяць після публікації Рентґена про своє відкриття (публікація вийшла на початку січня 1896 року, але подана до журналу 28 грудня) Іван Пулюй встиг провести цілу низку дослідів, і вже 13 лютого опублікувати їхні результати у «Доповідях Віденської академії наук»… В історії науки не така вже й рідкісна ситуація, коли відкриття робить один дослідник, але світ вважає першовідкривачем когось іншого. Трапляється й одночасне відкриття одного і того ж самого кількома дослідниками одночасно – і тоді часто на те, чиїми будуть лаври першовідкривача, впливають причини ніяк не наукового характеру… Вони були товаришами, разом працювали у Страсбурзькому університеті. Пулюй відкрито ділився своїми напрацюваннями з колегою, то ж коли прочитав про відкриття Рентгена, одразу надіслав тому листа з проханням відповісти, чи він використовував його лампу в експериментах. За однією з версій, той так і не відповів, за іншою ж – аргументація німця зводилася до того, що, мовляв «руська», тобто українська культура, нікому невідома і не представлена державністю, тож і правди за представником такої «недержавної» культури і нації ніхто не визнає. Хоча імовірніше, що свого часу цю аргументацію сформулював Ейнштейн: «Іване Павловичу, ви маєте бути горді, що причетні до епохального відкриття. Але яка сила за вами стоїть, яка держава? А за Рентгеном – цілий світ». У цих словах багато гіркої правди. Так, за Рентгеном стояла державність, до того ж, державність народу, який після століть роздробленості прагнув довести решті Європи власну «повноцінність» з притаманною німцям послідовністю і методичністю. У контексті питання першості у наукових відкриттях чи просуванні культурних наративів держава – це «універсальний лобіст» для науковців і митців. І тут добре видно ціну бездержавності українців – мовчання. Бо для того, щоб світ довідався про культуру і науку бездержавного народу, представник такого народу мав затратити устократ більше зусиль і часу, ніж представник «державної» нації. А це означало – множилися втрачені шанси України промовити до світу своїм голосом, бути репрезентованою у світі серед наукової та культурної еліти.

Прикметно, що коли Рентгену вручали Нобелівську премію, він ухилявся від пояснення природи свого відкриття, а в заповіті розпорядився знищити всі свої записи стосовно Х-променів. На відміну від українського вченого, який був фактично, першим, хто почав використовувати ці промені в медичній діагностиці, Рентген не приділяв увагу практичному використанню цього відкриття…

Іван Пулюй, працюючи в європейських наукових центрах, міг би забути про своє українське походження, стати таким собі космополітом. Проте він лишався свідомим українцем, яким був від самого початку свідомого життя. Ще навчаючись у Тернопільській гімназії, він входив до таємного товариства «Громада», яке мало патріотичний характер. У Відні, де спочатку студіював у греко-католицькій семінарії, а потім в університеті, він став одним із організаторів та активних членів товариства «Січ», яке об’єднувало українську молодь австрійської столиці. Разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким брав участь у першому повному перекладі Біблії на українську мову, який був опублікований Британським біблійним товариством у 1903 році. Активно займався громадською діяльністю. Підтримав ідею відкриття українського університету у Львові. Був членом Наукового товариства Шевченка. Організовував стипендії для українських студентів у Австро-Угорщині. Публікував статті в підтримку української мови. З початком Першої світової війни Пулюй разом з Іваном Горбачевським очолив Комітет допомоги українським біженцям з Галичини. У 1915 році видав низку статей і кілька брошур німецькою мовою, де обґрунтував необхідність створення самостійної української держави… У розпал Першої світової війни Пулюй писав: «В Європі не буде миру до того часу, поки існує російська могутність, а про її послаблення не можна думати, поки Московщина володітиме Україною та її природними багатствами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не стільки в інтересах цих держав, скільки в інтересах цілої Європи».

На прощанні з Іваном Пулюєм, а помер він 31 січня 1918 року у Празі, ректор німецької політехніки, професор Бах, сказав: «Ти був не тільки людиною твердих переконань і виразно викарбуваною особистістю, але й людиною, що знала, як дотримуватися вірності, передусім вірності народові, з якого ти вийшов. А немає більшої вірності, ніж вірність власному народові».
Знаймо, бо ми того варті!