«Найкраща пора писати для мене – це ранній ранок, – писав про себе Богдан Ігор Антонич у статті «Як розуміти поезію». – Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії. В інших порах дня, при повній свідомості пишу назагал важко й багато виправляю»… 115 років тому, 5 жовтня, у невеличкому селищі Новиця на Лемківщині, яка тоді була частиною Австро-Угорщини, Королівства Галичини та Володимирії, народився український поет, прозаїк, перекладач та літературознавець Богдан Ігор Антонич. Про його життя та творчість у дописі бібліотекарів бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ.

Правдивим щастям для батьків був єдиний син Богданко. Хлопчик з чорною чупринкою, зеленими очима, обрамленими довгими віями, був дуже милим, слухняним і на свій вік серйозним. Він жив у світі фантазії. Збирав різнокольорові скельця, крізь які дивився на світ: жовтий, голубий, червоний. Він називав це забавою «у світ». Любив дивитися через вікно і спостерігати за льотом птахів і за грою хмарок. А ще улюбленим заняттям дитини була забава «в книжечки»: перегортав сторінки, оглядав картинки, укладав книжки. Так «працював» він цілими годинами в бібліотеці.

На дитячі роки Богдана-Ігора припала жахлива війна. Отець Василь Антонич разом з родиною змушений був утікати з дому аж до Відня, щоб його не заарештували й не вивезли до росії. Потім було повернення додому, аде й далі не було спокійного життя. Довелося знову втікати, цього разу до Чехословаччини, а по поверненні його арештували поляки. Тоді мати з малим Богданком їде до свого батька в Липовець, де хлопчик і здобув початкову освіту, щоправда не в школі, а вдома. Можливо вчителька з сільської школи своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилися до того, що надалі в польській гімназії в Сяноці Антонич особливо горнувся до українського товариства. Був як усі, але й все-таки не як усі. Вже тоді мав замилування до поезії, але найбільше його цікавили музика – грав на скрипці – та малярство – його картини були серед найсміливіших на виставках в гімназії… Згодом майбутній поет вступає до Львівського університету на філософський факультет. Його спеціалізацією була польська філологія – тоді не було відділу україністики, та студенти самі створили гурток, де Антонич продовжував наполегливо досліджувати українську мову.

Насправді він міг легко піти в польську культуру – його перші вірші були написані саме польською. А ще він багато думав про те, щоб емігрувати в Чехію… Але свідомо вибрав українську культуру… 1932-го вийшла перша збірка поезій Антонича – «Привітання життя», гонорар за яку 22-річний автор отримав книжками. За два роки вийшла у світ його друга збірка «Три перстені», за яку він отримав літературні премію… Далі Антонич працює як літератор і журналіст, заробляючи на хліб пером: його літературознавчі статті, вірші та переклади друкуються в українських часописах. У 1936-му році побачила світ остання прижиттєва збірка поезій «Книга Лева»…

Він не встиг багато чого… Не встиг закінчити новелу «Три мандоліни» та роман «На другому березі», не встиг завершити лібрето до опери «Довбуш»… Не встиг одружитись… Ольга, що була його коханою та другом, стала упорядником двох посмертних збірок («Зелена Євангелія» та «Ротації») та автором спогадів про нього: «Богдан жив у світі звуків, барв, тонів. Бо був справжній поет, що оспівував радість життя, а інспіратором його була ціла природа, якої він чувся частиною. Творчість для Антонича була найбільшою потребою та сенсом життя». Не встиг…

За радянських часів збірки творів Богдана Ігоря Антонича вилучали до спецвідділів, до яких читачі не мали доступу, або знищували: чужинці з ненависті, а свої – зі страху чи обережності. Інтерес до нього виник лише у 1960-х роках в українській діаспорі, а за два десятиліття і в Україні. Його візуальна поезія, багата на кольорові образи і водночас сповнена музичних асоціацій, знаменує вершинні здобутки світової модерної поезії. Його творчість продовжують досліджувати літературні критики, а міф про альтернативного, демонічного Антонича досі подразнює читацьку уяву. Він прожив усього лише 27 років, але навіть за цей короткий час із «моцартівською філігранністю зумів поєднати правічну міфологію Лемківщини і дух модерного європейського міста… Із зачарування від його поезії народився і буде народжуватись не один український поет», – говорить наш сучасник – поет, письменник та видавець Іван Малкович.
Знаймо, бо ми того варті!