Із селом Жуки пов’язане життя та діяльність автора найфундаментальнішого твору козацького літописання, канцеляриста Війська Запорозького часів гетьмана І. Мазепи Самійла Величка, «істинного Малої Росії сина». Народився у лютому 1670 року. Нелегко окреслити його життєвий шлях, оскільки відомості про нього, що дійшли до нас, досить скупі, в основному це свідчення самого С. Величка про себе у «Літописі», але вони фрагментарні. Був козацького роду. Але де він народився однозначної відповіді немає. Відома вчена Т. Таїрова-Яковлєва зазначає, що Велички мешкали на Правобережжі, в Миргородському, Полтавському полках. Віднайдено документи і про Величків у Жуках. На приналежність С. Величка до Полтавського полку свідчить добре знання місцевості і місцевих топонімів, що згадуються в описах подій протистояння І. Виговського та М. Пушкаря під Полтавою 1658 року, П. Дорошенка та І. Брюховецького 1668 року поблизу Диканьки; в описі повстання П. Іваненка і його походу на Поорілля та Поворскля 1693 року та інші. Літописець був обізнаний й з особливостями політичного життя в Полтавському полку, зміною полтавських полковників та боротьбою за владу різних старшинських угруповань полку. Достеменно відомо, що С. Величко навчався у Києво-Могилянській академії. За свідченням самого С. Величка, 1690 року він почав працювати як канцелярист у канцелярії Генерального писаря Війська Запорозького В. Кочубея. Через 15 років, у 1705, він отримав підвищення по службі – перейшов до Генеральної військової канцелярії. Дослідник «Літопису» С. Величка Я. Дзира зазначив: «До військових канцеляристів нелегко було потрапити, належало мати достатні докази чесної поведінки і доброї моралі і про здобуту науку в Київському колегіумі». Майже чотири роки, до батуринської трагедії 1708 року, працював військовим канцеляристом, брав участь у секретній кореспонденції гетьмана І. Мазепи, а отже, мав доступ до документів. У цей час він почав вивчати архівні джерела, збирати їх; згодом вони стануть основою «Літопису».

Брав Самійло Величко участь і у військових походах. Про це він пише у передмові до першого тому «Літопису»: «… проходив з помічним малоросійським військом … від Корсуня й Білої Церкви, перейшов Волинь та князівство Руське до Львова, Замостя, Бродів і далі». На підставі віднайдених документів історик А. Бовгиря устійнив, що С. Величко перебував із гетьманом І. Мазепою, козацькими і шведськими військами. У листопаді-грудні 1708 року – в ставці союзної армії в Ромнах. 19 грудня 1708 року московські війська захопили, пограбували і спалили це місто. За якихось причин С. Величко не встиг виїхати з І. Мазепою і потрапив у полон. По 1715 рік перебував під арештом. Після звільнення С. Величко жив у маєтках Кочубеїв – у Жуках (по 1720 рік), потім – у Диканьці. Т. Таїрова-Яковлєва віднайшла останній документ (9 травня 1729 року), на якому вказаний С. Величко. Складений він у Диканьці. На думку вченої, «С. Величко помер незабаром після 1729 року і, вірогідно, був похований на цвинтарі біля старої дерев’яної Хрестовоздвиженської церкви. На цьому місці тепер Троїцька церква, уславлена Миколою Гоголем».

Після звільнення з неволі С. Величко розпочав роботу над «Літописом». 1720 року була закінчена перша його частина – «Сказаніе о войне козацкой зь поляками, чрез  Зьновия  Богдана  Хмельницкого, Гетмана войскь Запорожскихь, вь осми льтехь точившойся», що охоплює період Хмельниччини та початок Руїни до 1659 року. Ця частина «Літопису» написана С. Величком у Жуках, про що автор повідомляє на титульній сторінці «Сказанія…» «…справлєнное и напісанноє тщаніємь Самойла Вєлічка, канцелярісті негдіс Войска Запорожского, в селе Жуках, оуєзду Полтавского, року 1720». Друга частина «Літопису» – «Повествованія летописная о малоросійскихь и инихь отчасти поведеніяхь собранная и зде описанная», присвячена подіям 1660-1700 та 1720-1723 років. Останньою працею С. Величка був переклад «Космографії», датований 1728 роком, здійснений у Диканьці, що засвідчив сам літописець. Із вступу до «Космографії» ми довідуємося про суттєву деталь останніх років життя С. Величка – він осліп. Тож справді подвижницькою постає праця С. Величка, навіть сліпий, він намагався завершити справу, яка була задумана давно, ще в Батурині, за гетьманства І. Мазепи.

    «Літопис» С. Величка за способом компонування і викладу матеріалу вважається підсумковим у жанрі козацького літописання, є вже не просто фіксацією певних подій з недалекого минулого, а спробою оформлення самосвідомості українського народу в її історичному і політичному аспектах, це подальший розвиток знання в галузі національної політичної історії: Літописець аналізує події, висловлює ставлення до них, дає політичну оцінку. С. Велично в «Літописі» позитивно висловлюється про гетьмана І. Мазепу. Як підкреслила Т. Таїрова-Яковлєва, «… робив він це в період, коли будь-яку згадку про Мазепу, його зображення або розміщення його герба жорстоко карали, а самого гетьмана на вимогу Петра І церковні ієрархи піддали анафемі. С. Величко ж 1720 року, ще за життя Петра І, не побоявся ввести до свого твору низку панегіриків Мазепі та його портрет».

    «Літопис» С. Величка не суха робота середньовічного хроніста. Літературознавці високо цінують пам'ятку за бароковий стиль, своєрідну поетичну антологію (взаємодія слова прозового й поетичного), використання народних легенд, переказів, дум, пісень.

    С. Величко мислить серцем, гаряче любить Україну, яку називає «матка наша», «милая отчизна», водночас у «Літописі» знаходимо вистраждані зразки національної самокритики, що ще раз говорить про справжній патріотизм автора.

    Кінець ХІХ та початок ХХ століття – час видання великої кількості архівних документів, у зв'язку з чим козацькі літописи, в тім числі й С. Величка, ніби втрачають своє значення як історичне джерело. Сам же автор «Літопису»                  вірив, що його творіння будуть читати, але знав і слабкі сторони рукопису і як справжній вчений писав: «… ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то, може, воно так і є. Ти ж бо, коли добудешся досконаліших козацьких чи якихось інших літописів, забудь лінощі, полай мене за невігластво в цій справі і, покладаючись на ті правдивіші літописи, але не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом». Історики Т. Таїрова-Яковлєва, Сергій Багро, Андрій Бовгиря, Геннадій Боряк, які опрацьовували оригінал рукопису С. Величка, зазначили: «Пам'ятка за використаним у ній матеріалом унікальна. Вона містить 262 документи. Величко використовує 27 літературних творів і посилається на 20 історичних праць».

    Тривалий час, до відкриття нових документів і публікації оригіналу рукопису С. Величка, вважали, що місцем спочинку літописця було село Жуки, де він і був похований на козацькому цвинтарі біля Покровської церкви. В радянські часи жуківський храм в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці та цвинтар біля нього знищили. Зберігся тільки дзвін з Покровської церкви, відлитий коштом колишнього козацького полковника Федора Жученка (1704 р.), що нині експонується в Полтавському краєзнавчому музеї імені В. Кричевського. Внаслідок копіткої роботи Полтавського Центру охорони та досліджень пам’яток археології, очолюваного О. Супруненком, було віднайдено у 1994 році місце розташування Покровської церкви. Навколо церкви існував історично сформований цвинтар площею 0,2-0,3 га. Поряд із ним містилися кілька десятків поховань, в тому числі з кам’яними надгробками. Відомо про їх використання у другій чверті ХХ століття, як фундаменту, під досі існуючу стару колгоспну комору. За переказами місцевих жителів, з-поміж надмогильних плит на північний схід від решток церкви, на краю церковного подвір’я лежав великий камінь із затертим написом над похованням «відомого писаки».

1994 року, напередодні 325-річчя від дня народження С. Величка, колектив Центру охорони та досліджень пам'яток археології Управління культури Полтавської ОДА виступив з ініціативою увічнення місця вірогідного поховання літописця на пагорбі поряд з рештками фундаментів Покровської церкви. Упродовж 1995 року архітектором Центру Б. Золотницьким, за участю районного архітектора В. Вольвача, був підготовлений ескізний проєкт пам'ятного знаку. Дирекція Мало-Кохнівського гранітного кар'єру з м. Кременчука безкоштовно надала п'ятикутну призматичну брилу сірого граніту вагою близько 4 тонни.

Текст пам'ятного напису підготував відомий полтавський літературознавець, краєзнавець і поет П. Ротач (1925-2007): «Вічна пам'ять і довічна шана славному землякові-патріоту, автору наймонументальнішого твору героїчної доби козацтва, літописцеві Самійлу Величку (1670-1728), якого породила і прийняла ця свята земля». Та розміри каменю не дозволяли у повній мірі розмістити на невеликій площині ці рядки. Тому напис відредагували: «Довічна пам'ять і шана славному землякові – патріоту, найвідомішому літописцеві героїчної доби козацтва Самійлу Величку (1670-1728)». Цей напис викарбував у 7 рядків реставратор Полтавського краєзнавчого музею В. Полапа. На пагорбі були споруджені бетонні конструкції фундаменту, східці і насипаний невеликий курган, на якому й розмістили брилу.

    Урочисте відкриття пам'ятного знаку відбулося 29 листопада 1995 року.

    У зв'язку із зведенням 2008-2009 рр. каплиці в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці, брилу знаку перемістили на кілька метрів на північ, розмістивши у складі оновленого комплексу колишньої території навколо Покровської церкви.