Сьогодні виповнюється 185 років від дня народження Михайла Петровича Драгоманова – видатного вченого-енциклопедиста, фольклориста, історика, громадського та політичного діяча. Михайло Драгоманов – великий учений і невтомний громадський діяч, справжній світоч українства і всеслов’янства, один із найбільших у нас “апостолів правди і науки”.

Український учений уважав, що мова повинна перебувати у постійному розвитку й не ставати нав’язливою формою фіксації для людей. Важливість мови, на його думку, не може доходити до того, щоб освічена людина дивилась на неї як на святість, вищу від людини. «Мова – все-таки слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятись відповідно зросту людини, громади. Людина вільна вчити й чужі мови. В таких громадах, як наша, де людність розкололась на класи-національності, через що спиняється природний обмін культурний між класами, збільшується погорда вищих класів до нижчих і вменшується пошана до себе в нижчих класах, – це справа делікатна. Тільки ж в усякім разі не можна голими фразами проти чужих мов та за нашу «милу, красну мову» помогти лихові, впевнити практичний народ у тому, що мова його справді святощ. Тому, тут нема іншого способу, як стати на практичний же ґрунт, а не на релігійний, тобто піднімати вагу нашої мови працею над літературою, котра б була корисна народові й замінила б йому в більшій часті пригод життя мови чужі». Сучасні політичні дискусії щодо мовного питання засвідчують актуальність поглядів М. Драгоманова на мовну проблему в Україні.

Українську мову М. Драгоманов уважає найголовнішою ознакою національності українців, такою, що збереглась самостійною та відносно чистою. «Українська мова має неодмінно піти в середню і вищу школи – це буде перший крок, далі – зріст української літератури, земська автономія давали б можливість розширяти вживання української мови до обов’язковості. Чим скоріше і наполегливіше займатись цією справою, тим швидше досягнеться українська вільність і автономія» (Драгоманов М. П. Вибране. Київ, 1991).

М. Драгоманов казав: «При одній волі вживати українську мову в школах приватних, навіть попри обов’язковій російській, скоро б показалось, що в українських школах діти хутчіше виучуються читати й розуміти книги, навіть російські, ніж при теперішньому порядку, а се б притягло до українських шкіл народ і земства, так що останні б почали вводити українську мову в свої школи, а коли б закон тому перечив, то добились би відміни закону. Так в які-небудь 5–10 років однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас стали б національними, хоч би з них і не витіснено було цілком і російської мови, та певно й церковнослов’янської» (Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу. Вибране. Київ, 1991).

джерело